Quantcast
Channel: deratisator
Viewing all 2255 articles
Browse latest View live

«Новороссия» возвращается домой. Боевик «ЛНР» сколотил в Москве банду и занялся рэкетом

$
0
0
Оригинал взят у adjedanв «Новороссия» возвращается домой. Боевик «ЛНР» сколотил в Москве банду и занялся рэкетом
В России за вымогательство был задержан один из известных полевых командиров «ЛНР» - заместитель командира бригады «Одесса» с позывным «Варяг». Сообщается, что боевик был участником бандформирования, которое вымогало у представителей коммерческого банка «Югра» 300 миллионов рублей.



О задержании членов банды в своем сюжете сообщил российский канал «Рен-ТВ». Журналисты рассказали, что в мае этого года в полицию обратился представитель банка, который заявил, что неизвестные преступники вымогают у него 300 миллионов рублей. Они грозились разгласить банковскую тайну. По данному факту было возбуждено уголовное дело. Оперативники провели спецоперацию, в ходе которой злоумышленники были задержаны при передаче денег. Ими оказались ранее не судимые 32-летний уроженец Смоленской области и 35-летний уроженец Краснодарского края.



При этом выяснилось, что один из задержанных является известным боевиком ЛНР по кличке «Варяг», который вместе с подельником Алексеем Фоминовым («Фома») до зимы 2015 года контролировал Краснодон, однако после конфликта с боевиками глава «ЛНР» Игоря Плотницкого был вынужден уехать в Россию, сообщает Четвертая власть.

Конфликт произошел 10 января 2015 года. После того, как «Фома» и «Варяг» уличили Плотницкого в воровстве гуманитарной помощи и совершили налет на его склад, базу бригады «Одесса» в Краснодоне окружили верные Плотницкому боевики. При этом «Варяг» вышел на связь по скайпу с информационным ресурсом сепаратистов News-Front и рассказал, что готовится вооруженный захват его базы.



Вероятно, этот эфир и спас его тогда от ареста. После разоружения бригады «Одесса» ее командир Фоминов был арестован и отправлен в луганские подвалы, где пребывает по сей день. «Варяг» же выехал в Россию, где, как выяснилось, стал заниматься криминалом.

Задержание «Варяга» в Москве также подтвердили его соратники в социальной сети.

Источник

Встречай, Россия, новороссов! Ты их вооружила, грабить, убивать научила. Пожинай плоды теперь.

Танковый биатлон на Московии: один танк захлебнулся, другой перевернулся. Опубликовано видео

$
0
0
Оригинал взят у andreistpв Танковый биатлон на Московии: один танк захлебнулся, другой перевернулся. Опубликовано видео

Стартовавший на Московии "Танковый биатлон-2015" уже ознаменовался аварией. Во время тренировки 46-тонный российский танк Т-72 перевернулся на скорости 70 км/ч. Многотонная машина сделала полный кувырок, застыв на боку.«Танковый биатлон» — состязание в российской армии, когда перед танкистами ставятся задачи по максимально быстрому преодолению трассы с препятствиями, точному поражению целей и выполнению других учебных задач. В России изобретение этого вида состязаний предписывают лично министру обороны РФ Сергею Шойгу.

Знакомьтесь, Илюша, типичный поребрик из Архангельска

Хуйлостанская импердия

Сырный освенцим

$
0
0
Оригинал взят у frankenssteinв Сырный освенцим
Они действительно это делают. В России, где миллионы людей за чертой бедности, сжигают и уничтожают продукты. Это какой-то невероятный сюр.

В Донецке и Луганске, думаю, оценили этот перфоманс. Я бы предложил в следующий раз привозить продукты на сожжение и давку прямо туда, чтобы порадовать местных жителей.





Чо, как там жили-были, кацапы?

$
0
0
Оригинал взят у nick_yalta77в Чо, как там жили-были, кацапы?
Сказки о прекрасной цветущей скалении и тяжкой доле давно замёрзшей, трижды одефолтненной, распавшейся бессчетное кол-во раз Украине доносятся из-за поребрика последнее время все чаще. И что же такое на самом деле облизывают кремлеботы, как реально обстоят дела в северной нигерии?




Как-то тут забыли упомянуть про 40% деревянный жилфонд, но то опасно где-то в Забайкалье, например. Каменные здания у кацапов еще опаснее, они если сыпятся, то с летальным исходом:
12 июля в российском городе Омск обрушилась казарма 242-го учебного центра ВДВ РФ. Вначале сообщалось о 23 погибших и 19 раненых. Позже количество жертв обрушения казармы в Омске (Сибирь, РФ) увеличилось до 24 человек, после того как в госпитале умер еще один военнослужащий.


На фоне всего этого как-то кумедно звучат стенания лопатоедных "а у нас всё офигенно", согласитесь))

Як талановиті українці безталанну Москальщину запліднювали (1)

$
0
0
Російський етнограф та історик Петро Безсонов писав 1871 року про українські культурні впливи в Росії XVIIст.: «Кожен знає, якібуливони [малоросійські та білоруські впливи]обильні, сильні й дійові для Великоросії, а особливо для Москви. Пришельці зайняли тут найвизначніші і найвпливовіші місця від ієрархів до консисторських правлінь, ними заснованих, від духовників царської родини до монастирських настоятелів, ректорів, префектів та вчителів ними запроектованих шкіл, до кабінетних учених і друкарських експертів, адміністраторів, дяків і секретарів. Майже все піддалося їх реформі, їх непереможному впливові: богословська наука, виправлення священних і богослужебних текстів, друкарство, справи розколу, церковна адміністрація, храмовий, хоровий і домашній спів, ноти, зовнішній вигляд архієрейських домів, стиль їх життя, екіпажі, одяг служби, вигляд і стан шкіл, метоли й предмети, навчання, уклад бібліотек, правопис, вимова усна й читана (церковне м’яке г замість твердого ґ), громадські забави й видовища і т.д. і т.д. (П.А.Безсонов. Бълорускія пъсни, с подробными объясненіями– Москва, 1871. – С.6 )

Першим в галереї талановитих старших за віком, розумніших братів, які навчали нерозумних москалів усьому, що знали самі, був

СИМЕОН ПОЛОЦЬКИЙ (1629-1680).
Під цим іменем увійшов до історії «славетний діяч культури і письменник» Самуїл Петровський-Ситніанович, який походив з Полоцька, здобув освіту у Києво-Могилянській академії і був першим, хто приніс київську ученість до Москви. Після закінчення академії вчителював в рідному місті. Петро Iзахопив Полоцьк. Під час відвідин школи йому влаштували врочистий прийом з віршами молодого вчителя. Цар запросив Симеона до Москви, куди той прибув через кілька років. Білорус Симеон Полоцький провів в Москві 16 років. Ставши вихователем царських дітей, чернець Полоцький посів таку впливову позицію, що міг дістати будь-яких з високих посад у царській ієрархії. Але він свідомо ухилявся. Вся його діяльність була націлена на освіту і літературу. Саме в цій царині Симеон започаткував «нову епоху в Московському царстві» (К.Харлампович). Для своїх учнів – царських дітей – і взагалі для школярів він уклав ряд підручників і написав низку творів, один з яких був своєрідна загальна книга знання. Бувши впливовою особою, Симеон домігся того, щоб до церкви впровадили проповідь. Сам написав понад двісті проповідей. За словами М.Костомарова (1873): «З іменем Симеона Полоцького повязується зародок  Московської духовної академії, що була першим навчальним закладом у Північній Русі». За дорученням Петра IПолоцькийуклав план школи за зразками Київської академії. На той час в освіті змагалися «консервативний-грецький» і «прогресивний-латинський» напрямки. Перший напрямок передбачав вузько-церковну освіту під безпосереднім контролем церковної ієрархії і відкидав усі галузі знання, не пов’язані з теологією. Своїм авторитетом Симеон Полоцький підтримав другий напрямок – освіту європейського типу. Той же Костомаровзауважив: «Що стосується особи Симеона Полоцького та його творчості, стосується водночас долі і значення західно-руських, головно київських, учених в Москві: в Московській Русі вони викликали струс». Енциклопедія Блокгауза-Єфронапідсумовує: «З’явившись у Москві носієм ідей Київської колегії Петра Могили, він був активним запереченням тієї відсталості, в якій задубіло московське церковне житті. Він словом і ділом боровся за поширення освіти; він збагачував московську книжність зачепленими в Києві із західних джерел скарбами знання. Діяльність Полоцького зустрічали глуху ворожнечу з боку представників церковної влади та її поплічників. Але його високе становище робило його недосяжним».

За Полоцьким зявляються інші…

СТЕПАН ЯВОРСЬКИЙ (1658-1722) –
«виразник реакційного світогляду феодальної аристократії, ворог наукового і суспільного прогресу» (Українська радянська енциклопедія). Це про одного з найбільших просвітителів російських українського походження, ректора Києво-Могилянської академії, «протектора» московської Духовної Академії, місцеблюстителя патріаршого престолу в Москві. М.Костомаровписав, що перенесення київської вченості до Москви було дуже важливою подією в історії російської освіти XVIIст. Ця подія почалася майже непомітно, але з настанням XVIIIст. в Москві остаточно запанували кияни. Українець («малорос») Степан Яворський, призначений місцеблюстителем патріаршого престолу по смерті Андріяна, переконав царя, що київські вчені можуть бути корисніші для російської освіти, ніж будь-хто інший. І цар побачив у малоросійських духовних особах чудовий засіб для своєї мети: пересадити до Росії західну освіту. З того часу малороси зайняли місце викладачів у Московській Академії, а навчання провадилось за київськими зразками.
Степан (родом з Яворова на Львівщині) навчався у Києво-Могилянській академії – в центрі тодішньої «южнорусской образованности» (Русский биографический словарь). Особливі здібності та риси характеру Яворського звернули на нього увагу ректора, пізніше київського митрополита Варлама Ясинського. Яворського вислали продовжувати освіту за кордоном. Після повернення він стає професором, пізніше ректором. За десять років на цій посаді Яворський виховав багато майбутніх професорів, просвітителів, проповідників, адміністраторів.
Під час перебування у Москві у складі групи київських теологів Яворський виголосив траурну промову над могилою боярина Шеїна. Його виступ так сподобався Петру, що він уже не відпустив Степана до Києва, велів патріархові зробити його рязанським митрополитом, щоб мати його поблизу від Москви. Яворський активно протестував і навіть не зявився на посвячення в митрополити, але марно. В подальшому Яворський багато разів безрезультатно просив Петра про повернення в Україну.
Того самого 1700 року помер московський патріарх. Петро постановив не визначувати нового патріарха і зробив Степана Яворського всупереч його волі місцеблюстителем (екзархом) патріаршого престолу. Рішення царя було сприйнято вороже представниками старої московської партії (бояри) і єрусалимським патріархом. Але Яворський досить швидко здобув собі шану в російському суспільстві Москви і Петербурга, як надзвичайно обдарований учений і проповідник. Він реформував доручену йому московську Духовну Академію на київський лад, запровадив західноєвропейську програму навчання і передав під керівництво київському вченому Феофілакту Лопатинському, який після того 16 років був її ректором.
Обіймаючи найвищу посаду в церковні ієрархії, Яворський мимохіть вступав у конфлікт з діями Петра щодо підриву авторитету церковної ієрархії (пародії на церковні обряди), Під кінець свої кар’єри він не приховував свого незадоволення. І тоді Петро вирішив замінити Яворського на Ф.Прокоповича, колишнього учня Степан, а потім його завзятого супротивника. Російський дослідник Іван Морєввказує (1914): «Митрополит Стефан Яворський із честю займав свою високу посаду місцеблюстителя патріаршого престолу й обороняв права церкви. Він належить до тієї групи малоросійських учених, які багато зробили для російської освіти взагалі». Ю.Шерехзаперечує твердження про реакційність Яворського, оскільки той боровся за те, щоб зберегти в умовах всепоглинаючої держави церковну організацію з певною дозою автономії. Опозиція Яворського проти царя має тим більше значення, що це була в тодішній Росії єдина ідеологічно суцільна опозиція, котра не мала реставраторських (реакційних) тенденцій.  

Антологія "Анти-Моська" (1)

$
0
0
ЯКА ІРОНІЯ...

Я все віддав Тобі, Вкраїно,
Родину любу, рідний дім
І все, що дав мені у віно
Великий Бог: мій дух,
мій грім,
Що ломить катові ідеї
І юність горду, золоту,
І музи щедрої трофеї,
І всю любов мою святу,
А кат зове мене "бандитом"-
Ворогом народу!
Хто ж така
Ти, зграє, нашим хлібом
сита?
Я враг? Іронія яка!..
10.11.1949

Автор - МАРКО БОЄСЛАВ (Михайло Дяченко) з с. Боднари, район Калуш, Івано-Франківщина, член ОУН, в'язень польських тюрем, вчитель на Лемківщині, референт пропаганди Центрального проводу ОУН "Карпати", автор збірок віршів "На столі, на столі" (1945), "Непокірні слова" (1946), " В хоробру путь" (1947), "Хай слава луна" (1947), "Вітчизна кличе" (1948), " Із днів боротьби" (1948-1949), збірки вибраного "Непокірні слова" (1951). Загинув за Україну 23 лютого 1952 р. біля с. Дзвоняч, район Богородчани, Івано-Франківщина на 41-ому році життя.

Степан Руданський.

КОМУ ЧОГО БРАКУЄ

Було тісно під Москвою,
Просять козаків:
"Поможіте, запорожці,
Збити ворогів!"
- Заплатіте, добрі люди", -
кажуть козаки, -
"То виб'ємо Москву вашу
З вражої руки".
- "То ви б'єтесь з-за копійки?" -
Кажуть москалі;
" А ми б'ємось із-за чести,
Як Господь велів!"
- " Та кому чого бракує!"
Кажуть козаки;
"Знать, у вас на честь посуха,
А в нас - на копійки!"

Назло хунте

$
0
0
Оригинал взят у frankenssteinв Назло хунте
Это гаражи в Донецке. Район аэропорта. Все выпотрошили, ворота сняли и сдали на металлолом.

Накося выкуси, проклятая хунта!

Антологія "Анти-Моська" (2)

$
0
0
ГІМН В’ЯЗНІВ НОРИЛЬСЬКА

Не боїмось тиранства більшовизму,
Нас не зломив кремлівський людожер,
Відомі нам усі жахи чекізму
І плач людей на землях РСР.

Пізнали ми катівні кадебістські
І табори, де смерті дух витав.
Безвинних розстріл в зонах під Норильськом
Погрозним зойком тундру пронизав.

Ми пред’явили уряду розбою
Протест насильству і святий наш гнів,
І чорний стяг з кровавою тасьмою
Кремлю каза-ланцем прикути псів.

Пліч-о-пліч стали всі ми брат до брата
За право жити без тюрем і пут.
Даремно смерть пашіла з автомата
І пси гарчали на невільний люд.

Нас не зломить рука раба-солдата, -
Свободи клич зігне і сталь штиків,
І не здолати крові водоспадом
Нестримний крок антибільшовиків.

І подих жертв комісій кадебістських
Воскресимо, яка пам’ять по собі.
А чорний прапор, де є крові відсвіт,
Нам шлях осяє в праведній борні.

Автори гімну – українець, вчитель зі Львівщини  Василь Николишин і білорус, поет Григорій Климович. Текст написано  в трюмі баржі маршрутом Дудінка – Красноярськ, куди на суд везли учасників повстання.

Повстання  Норильському таборі № 5 почалося 25 травня 1953 року як відповідь за публічний розстріл 7 українців у житловій зоні. Через 15 хвилин в цій зоні не залишилося жодного представника табірної адміністрації. 26 травня 1953 року був створений відділ самооборони з представників різних національностей. 7 червня 1953 року почала працювати комія з Москви і представники повстанкому. 8 червня 1953 року після прийняття більшості вимог в’язні вийшли на роботу. 25 червня 1953 року після арештів у робочій зоні почався другий етап табірного страйку. З ретрансляторів навкруги зони цілодобово лунали заклики здаватися без бою. 30 червня 1953 року в зону прорвалися 4 пожежні машини і 100 офіцерів-чекістів з прив’язаними до рук автоматами (щоб не відібрали).
Повстанці обронялися тільки ножами, шматками арматури, брандспойтами з водою. Через 20 хвилин повстанці відбили наступ, задавивши захоплениеми машинами двох чекістів. 1 липня 1953 року на табір напала більша група чекцістів, які використостовували автомати і бойові гранати. Повстання було придушено, керівники розстріляні, активних учаників перевели до інших таборів.

ГИМН УГНЕТЁННЫХ НАРОДОВ СССР
(из агитационной листовки Украинской повстанческой арми 1943 года)

Насильем  жестоким республик Свободу
Злодейски забрала советская Русь,
но будет разрушенный силой Народов
Наследник царизма – Советский Союз.

Припев: Довольно терпеть нам насилье, обманы
Кремлёвское рабство сметём мы в борьбе,
Вперёд, все народы, вперёд на тиранов,
И станем владыками сами себе!

Сквозь бури и грозы мы шли на Свободу,
Но Ленин Свободу на штык нанизал
А Сталин нас мучил за верность народу
И в рабство колхозов нам путь показал.

Мы с боем выходим из рабства и плена,
Захватчиков подлых с пути мы сметём,
 В борьбе мы решаем судьбу поколений,  –
Свободу народам  и людям несём.

ГІМН ПОНЕВОЛЕНИХ НАРОДІВ СОВЄТСЬКОГО СОЮЗУ
(з агітаційної листівки Української повстанської армії від 1943 року)

Насильством жорстоким республік Свободу
Свавільно скорила московськая Русь,
Та буде народами знищений спільно
Наслідник царизму – Совєтський Союз.

Приспів: Годі коритися катові спільному
Годі терпіти московське ярмо,
Спільними силами станемо вільними,
Свободу народам й людині дамо.

Крізь бурі і грози ми йшли до Свободи,
Та Ленін Свободу на штик нанизав,
 А Сталін нас мучив за вірність народу
І в рабство колгоспне всім шлях показав.

Виходим до бою ми з військом могутнім,
Загарбників підлих з шляху зметемо,
В боях ми здобудемо долю майбутню.
 Свободу народам й людині дамо.

Як талановиті українці безталанну Москальщину запліднювали ... (2)

$
0
0
ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ.
М.Костомаров: „В історії Росії XVIIIст. серед осіб духовного стану не було нікого, хто мав би таке важливе значення, як Феофан Прокопович; його значення особливе не лишев церковній сфері, а й в усіх політичних справах держави” (Русская история в жизнеописаниях, 1874, т.IV, С.867)
Феофан Прокопович, хресне імя Єлисей (1681-1736), син київського купця, в ранньому віці став круглим сиротою. Заопікувався ним дядько, ректор академії, який взяв племінника до навчання. Коли хлопцю було 11 років, дядько помер. За кошти інших добродіїв юнака з неабиякими здібностями послали продовжувати навчання до Риму. По дорозі на Волині він став уніатом. У  Львові  дістав нові рекомендації. У Кракові звернув на себе увагу деяких єпископів та професорів. В Римі його прийняли до колегії святого Афанасія, яку наприкінці XVIст. папа створив дляслов’яні греків.
Пізніше Феофан згадував римські роки з вдячністю до настоятеля колегії.  Ректору академії сподобався веселий за вдачею, гострий розумом, жадібний до знань юнак, і він відкрив студентові доступ до ватиканської бібліотеки, де Феофан міг читати оригінальні видання, вільні від шкільної цензури. Прокопович закінчив курс аристотелівської філософії та схоластичного богослов’я, вивчив усю античну, греко-римську літературу, філософію, історію і сучасні йому науки. Читав так жадібно, що інколи забував про їжу та сон (VitaTheophanusProcopovicz, 1776). Папа римський пропонував залишитись в Римі, пророкуючи блискучу карєру. Але Феофана тягнуло на Україну. 1703 року він був у Почаєві, де повернувся до православя. До Києва прибув як монах Феофан, невдовзі став професором, згодом ректором Могилянської Академії.Крім наукової праці, займався літературою. 1705 року студенти Академії поставили на сцені „трагікомедію” „Владимир”. Російський поет українського походження Микола Гнідич, який прославився перекладом „Іліади” на російську мову (1826), так оцінив „Владимира”: поява небуденно надзвичайна; перший у нас твір, написаний з талантом; свобода думки в автора показує cвій час; він висловлює думки, які в тому часі й пошепки боялися вимовити.
Драма „Владимир” була присвячена Мазепі і мала завдання прославити державну мудрість гетьмана та славну минувшину Києва. Вона насичена духом тодішньої державної України. За посередництвом студентів Академії Прокопович познайомився з найвпливовішими особами в гетьманському оточенні, зокрема приятелював з родиною Марковичів, свояків Скоропадських та Полуботків. Щоденник Якова Марковичасвідчить про культурну атмосферу цих кіл: там читали Бекона, Декарта, польських істориків, перекладали різні міcця з європейського тексту Біблії, складали вірші...
Про київську діяльність Прокоповича пише німецький автор: „Сучасники Прокоповича славили його особливі таланти. Він відзначався гострим аналітичним розумом, мав завжди власний погляд на справи й самостійну думку. Виявляв нечувану начитаність у філософії та старовинній греко-римській літературі. Знав багато мов: латинською розмовляв як рідною українською. За вченість там побожність шанували його митрополит, ректор та багато інших. Він приніс новий дух до Академії: наука вільна від схоластики, освіта світського характеру” (StupperichR. ZeitschriftfurslavischePhilologie, 1941)
Після Полтавської трагедії 1709 Прокопович переорієнтувався на підтримку Петра Першого. І той, хто величав 1705 року гетьмана у „Владимирі”, після Полтави виголосив у Києві в церкві в присутності  царя панегірик на честь перемоги  і назвав Мазепу „проклятим зрадником”. До речі, ще на початку 1709 року Петро боявся настроїв у Києві, зокрема у церковних колах, підозрював, що митрополит разом з іншими духівниками сприяє Мазепі і  наказував київському губернатору перевірити настрої. Князь  Д.Голіцинповідомляє: „...у всьому Києві знайшов тільки одного чоловіка, а саме ігумена Братського монастиря, який ставиться до нас прихильно”. Цим ігуменом був саме Ф.Прокопович.
Його завжди приваблювала імперіальна пишнота, а в Києві після Полтави для цього не було умов. За наказом царя Прокопович прибув до Петербурга 1715 року. Як раніше проти Яворського, так постала опозиція проти нього. Першому закидали католицизм, другому лютеранство. Але цар довіряв Прокоповичу беззастережно: зробив його архієпископом. І коли цар замінив патріарха на Синод (1721), Прокопович став у Синоді найважливішою особою.  Більше того: він посів таке місце біля царя, яке можна назвати канцлером і шефом усього ідеологічно-пропагандивного сектора. Він – перший проповідник і коментатор, який популяризує політику царя, агітує за його реформи, пропагує потребу науки й освіти, науково обґрунтовує доктрину необмеженого, але „просвіченого” самодержавства. Він редагує переклади шкільних підручників та богословських книг; сам пише ряд наукових трактатів – політичних, педагогічних, церковно релігійних, укладає всі важливі декрети у церковних справах. І ця його діяльність настановила його проти Яворського.
Після смерті Петра Першого (1725) прийшла реакція. Для Прокоповича настали тяжкі часи. М.Костомаров: „Після смерті свого покровителя Феофан несподівано опинився в страшному вирі інтриг, підступів і облуди”. Автор першої великої монографії про Феофана Іларіон Чистовичпише (1868): „З віддалі майже півтора сторіччя страшно уявити той жахливий, важкий, похмурий час – із допитами й очними ставками, з кайданами й тортурами. Людина не вчинила ніякого злочину, а раптом її схоплюють, заковують у кайдани й везуть до Москви,  до Петербурга, невідомо куди і за що? Колись-то, рік-два тому, вона розмовляла з якоюсь підозрілою особою Про що вони розмовляли?  – ось із чого всі страхи і тортури. Лягаючи спати вечері, не можна було ручитись, що не будеш на ранок у ланцюгах, хоча б ти не знав за собою ніякої вини...Часто батьки, діти, брати не знали, куди заслано їхніх рідних і чи вони ще живі”.
Мінялися царі й цариці, мінялися їх фаворити. Прокопович пережив чотирьох імператорів, „не зазнавши приниження” (В.Литвинов). Для цього треба було мати надзвичайний розум, проворність і обережність. Він зберіг своє становище в часи, коли загинули Меншикови, Голіцини, Остермани та багато інших вельмож і зберіг від знищення реформи Петрової доби.
Феофан Прокопович у колі українських державних ідей, Прокопович з 1709 року, коли проклинає гетьмана Мазепу, Прокопович у 1717 році, коли пише поему про похід  на Прут, і Прокопович з 1724, коли у своєму творі „Істинное оправданіє правовірних християн” обороняє деякі українські обряди, і Прокопович у свої останні роки – багатий матеріал для роздумів про долю тих видатних українців, що пішли служити чужим імперіям.
Наприкінці життя – настрій розпачу і відчуження. Цей настрій, висловлений в його віршах останніх років, показує, що він не міг адаптуватися до Росії, „хоч як дуже намагався” (Ю.Шерех). І тому ці нотки зневіри: „Пусть весь мир будет на тебя голосливый, ты и без щастя довольно щастливый. Ни с каких сторон світа не видно. –Все ненастіе, нет і надежды, о многобідномое щасті... О, главо, главо! Раз ума упившись, куда ся преклониш?”
Русский биографический словарь”  так каже про Феофана Прокоповича: „Він був справді людиною, що впилася розумом; був одним із найбільш освічених людей свого часу. Довкола нього гуртувалися групи представників нової російської освіченості. Учені чужинці знаходили в ньому опікуна, який цінував їхню працю. Академія Наук була для Феофана найближчою установою. Василь Татищев сказав про нього: ”У науці нової філософії він був такий учений, що досі не було на Русі йому рівного” Феофан Прокопович залишив глибокий слід у нашій історії першої половини XVIIIсторіччя...Беручи в цілому, особистість Феофана Прокоповича назавжди залишиться однією із центральних постатей російської історії  XVIIIсторіччя”.

The Washington Post: Путин — шпион–неудачник и бестолочь

$
0
0
Оригинал взят у andreistpв The Washington Post: Путин — шпион–неудачник и бестолочь

Бывший офицер КГБ, сидевший напротив меня, поднял руку, чтобы прервать мой короткий монолог о «гибридной» войне Владимира Путина в Украине. Я говорил о том, что этот конфликт, несомненно, был делом рук человека, воспитанного советскими разведывательными службами, человека, который был экспертом по секретным операциям и не боялся использовать обман в качестве стратегии.
«Подождите, — оборвал меня мой собеседник. — На самом деле он вовсе не один из нас». Эта реплика привела меня в замешательство. Другой ветеран советской разведки, сидевший с нами за столом, коротко кивнул, подтверждая заявление своего товарища.

Этот разговор заставил меня вернуться к теме прошлого Путина спустя несколько месяцев в разговорах с сотрудниками американской и европейской разведки, которые специально изучали 17-летнюю карьеру российского президента в КГБ. Они тоже назвали Путина шпионом-неудачником, которого вытеснили из КГБ, когда советская система рухнула, а связи в политических кругах внезапно открыли перед ним дорогу к власти.

«В рамках той системы его считали авантюристом, который плохо понимал последствия проигрыша, — сказал один из них. — А КГБ того времени не любил риск».

Такая характеристика Путина — а вовсе не ярлык мастера разведки — гораздо лучше объясняет его действия на посту главы Кремля. Сегодня Путин открыто демонстрирует неуважение к мнению российской общественности и легкомысленное равнодушие к пагубным для российской экономики санкциям и международному осуждению его действий в Украине. Таким поведением обычно отличаются подвыпившие любители азартных игр.

Когда я попросил подробно рассказать о периоде службы Путина в КГБ, я узнал, что в 1985 году он занимал весьма посредственную должность в Дрездене, а вовсе не в столице Восточной Германии, а затем его отправили не в Москву, а в Ленинград на должность в структуре контрразведки.

«Это было недвусмысленным сигналом того, что ему следовало заняться поисками новой карьеры», — сказал один из сотрудников разведки, с которыми мне удалось побеседовать, и все они настаивали на том, чтобы я сохранил в тайне их имена и обстоятельства наших бесед.

С того момента восхождение Путина — сначала с помощью мэра Ленинграда Анатолия Собчака, а затем при поддержке президента Бориса Ельцина — это уже другая история. На протяжении всего пути он демонстрировал хитрость, высокий уровень тактических навыков и временами политическую прозорливость (к примеру, после терактов 11 сентября в США). Однако он также нередко демонстрировал пугающую готовность рискнуть всем, что есть, даже если его планы были заранее обречены на неудачу.

На прошлой неделе Международный валютный фонд предупредил о том, что в этом году российская экономика сократится на 3,4%, если санкции не будут сняты. А аналитический центр Pew сообщил о том, что в настоящий момент к России относятся менее благожелательно, чем к США, в большинстве стран мира. Разрыв между рейтингами одобрения США и России достигает 43 процентных пункта в Европе (69% европейцев благожелательно относятся к США, и всего 26% — к России) и 42 процентных пунктоа в Африке (там благосклонно к США относятся 79% опрошенных, а к России — 37%).
Сегодня режим Путина достиг той точки, которую автор колонки в Moscow Times Владимир Фролов на прошлой неделе смело назвал фазой «а нам все равно». В череде недавних откровенных выходок можно выделить многомиллионную свадьбу пресс-секретаря Путина в Сочи, а также, как пишет Фролов, «в правовом смысле сомнительное решение сместить дату проведения парламентских выборов 2016 года на три месяца, [которое] не дает Кремлю никаких политических преимуществ и при этом выдает внутреннее ощущение незащищенности и слабости… [Стремление] президента к чрезмерно высоким рейтингам превращается в источник политической нестабильности».

Более того, угроза режима публично уничтожить европейские продукты, попавшие в Россию несмотря на эмбарго, введенное в ответ на западные санкции, «оскорбляет православные ценности и чувства народа, пережившего голод, войну и советский дефицит», продолжил Фролов. В четверг, 6 августа, на национальном российском телевидении было показано, как бульдозеры уничтожают запрещенные в России продукты.

Почти все те глубокие раны, которые Россия получила при Путине, были нанесены ей ее же режимом — и это имеет большое значение для формулирования политики США.

Существует масса причин, по которым США стоит демонстрировать сдержанность в вопросе украинского кризиса. Не стоит ожидать, что Путин ответит им такой же сдержанностью. Но политику также не следует выстраивать на страхе, озвучиваемом теми стратегами, которые убеждают нас, что мы должны принять постоянный нейтралитет Украины и не толкать ослабленную Россию к краху, который поставит под угрозу мировую стабильность.

Именно от действий Путина будет зависеть, насколько глубоко и быстро Россия будет погружаться в изоляцию и экономический упадок. Западу стоит занять позицию бдительного ожидания и быть готовым к новым авантюрам Путина, способным спровоцировать новые кризисы.

Именно такой вывод я сделал в результате моего скромного расследования: очевидно, Путин вовсе не так умен, как я прежде полагал или как он сам до сих пор думает.

Джим Хоуглэнд, The Washington Post

Як талановиті українці безталанну Москальщину запліднювали ... (3)

$
0
0
ЄПІФАНІЙ СЛАВИНЕЦЬКИЙ (? – 1675), видатний учений, письменник, педагог і мовознавець, для того часу дуже освічена людина. Походив з Київщини, освіту здобув в Києві, а довершував її в закордонних університетах. Досконало знав мови: церковно-слов’янську, латинську, грецьку. Вернувшись із закордону до Києва, сім років учителював у Могилянській Колегії. Відряджений київським митрополитом до Москви, на прохання царя залишився там до самої смерті. Цілих 25 років свого творчого життя віддав на розбудову книжної справи й освіти в Росії. Заснував у Москві греко-латинську школу і був її ректором. Викликаний для виправлення Біблії, він почав з богослужебних книг. Він вплинув на характер цілої акції виправлення церковних книг і безпосередньо нею керував.
Славинецький залишив понад 150 праць, багато перекладів, між іншим, з географії, медицини та історії. Був послідовником чеського педагога й ученого Я.А.Коменського. Написав посібник для вчителів і батьків, де у 164 питаннях-відповідях виклав правила поведінки дітей у школі і поза нею. Ще в Києві уклав «Латинсько-словянський словник» (27 тисяч слів), найбільший серед староукраїнських словників. У Москві склав ще два словники («Лексиконъ греко-славено-латинский», «Филологический лексиконъ»). Багато років він був «душею видавничої справи у Москві та її керівником». Костянтин Харламповичтак його характеризує: «Він усним словом і пером відзивався на питання сучасності й залишив багату літературну спадщину. Його шанували за прикмети характеру, за його скромність і лагідність, його поважали за вченість, і часто нею користувалися».

ФЕОФІЛАКТ ЛОПАТИНСЬКИЙ (1670-1741) теж належить до найвизначніших українців, що працювали в Москві в першій половині XVIII ст. Походить з волинської шляхти, одержав освіту в Києві і за кордоном. Знову в Києві, префект в Академії. Після виклику до Москви 16 років був ректором духовної академії. Лопатинський багато допоміг митрополиту С.Яворському, підтримуючи політику місцеблюстителя. Фандербекписав про нього: «Учені кола поважають Феофілакта Лопатинського… Це людина всебічної освіти… А його непохитна чесність у всіх обставинах життя нагадує собою золотий вік. Якби треба було намалювати доброчинність, він був би її портретом». Харламповичзауважує: «Це людина вчена і життя його без плями». Євдокимовсвідчить: «Цей преподобний архиерей справді преподобний, бо узгіднив своє життя з ученням апостолів. Він лагідної вдачі, приязний і доступний, милосердний для бідних. Коли був голод, усі приватні гроші видав на хліб для голодних».
 А пророче життя цього праведника закінчилося дуже нещасливо. Після Петра Першого на царському дворі й навколо нього почалась боротьба клік, фракцій, політичних впливів та ідеологічних напрямків. У вир придворних інтриг втягнули й архієпископа Лопатинського, підозрювали, переслідували, ув’язнили і три роки допитували. Засудили на позбавлення сану і на довічну тюрму. Коли престол посіла Анна Друга, почали звільняти засуджених Анною Першою. Вийшов на волю і напівживий Феофілакт. Перший член Синоду зі сльозами в очах надівав йому архієпископську митру на голову, цариця пошанувала особистими відвідинами, але він був уже однієї ногою на тому світі…   

Антологія "Анти-Моська" (3)

$
0
0
ОЛЬГА БЕРГГОЛЬЦ (1910-1975).Её называли Муза Ленинграда и Мадонна Блокады. Такой её знал весь СССР. Но была и «наша Оля», стихи которой не публиковали при жизни, вычеркивали из сборников.
В 1942 она писала такое: «От отца десять дней нет вестей (его выслали за отказ стать секретным сотрудником НКВД)... А почтенное НКВД «проверяет» моё заявление относительно папы. Ещё бы! Ведь я могу налгать, я могу «не знать» всего о собственном отце, - они одни всё знают и никому не верят из нас! О мерзейшая сволочь! Ненавижу! Воюю за то, чтобы стереть с лица советской земли их мерзкий антинародный переродившийся институт. Воюю за свободу русского слова, - во сколько раз больше и лучше наработали бы мы при полном доверии к нам? Воюю за народную советскую власть, за народоправие, а не за почтительное народодействие. Воюю за то, чтоб чистый советский человек жил спокойно, не боясь ссылки и тюрьмы. Воюю за свободное и независимое искусство».
А что написала бы ленинградка Берггольц сегодня о своей большой родине России и малой родине Петербурге?

Из цикла «Испытание»:
Дни проводила в диком молчании,
Зубы сцепив, охватив колени.
Сердце моё сторожило отчаянье,
Разум – безумия цепкие тени.
Друг мой, спросишь – как же я выжила,
Как не лишилась ума, души?
Голос твой милый всё время слышала,
Его ничто не могло заглушить.
Ни стоны друзей озверевшей ночью,
Ни скрип дверей и ни лязг замка,
Ни тишина моей одиночки,
Ни грохот квадратного грузовика.
Всё отошло, ничего не осталося,
Молодость, счастие – всё равно.
Голос твой, полный любви и жалости,
Голос отчизны моей больной...
Он не шептал утешений без устали,
Слов мне возвышенных не говорил –
Только одно моё имя русское,
Имя простое моё твердил...
И знала я, что ещё жива я,
Что много жизни ещё впереди,
Пока твой голос моля, взывая,
Имя моё – на воле! – твердит...
(январь 1939, камера 33)


На собраньи целый день сидел –
То голосовала, то лгала...
Как я от тоски не поседела?
Как я от стыда не померла?..
Долго с улицы не уходила –
Только там сама собой была.
В подворотне с дворником курила,
Водку в забегаловке пила...
В той шарашке двое инвалидов –
(в сорок третьем брали Красный Бор) –
Рассказали о своих обидах, -
Вот был интересный разговор!
Мы припомнили между собою,
старый пепел в сердце шевеля:
штрафники идут в разведку боем –
прямо через минные поля!..
Кто-нибудь вернётся награждённый,
остальные лягут здесь – тихи,
Искупая кровь забубённой
Все свои НЕБЫВШИЕ  грехи!
И соображая еле-еле,
Я сказала в гневе, во хмелю:
- Как мне праведники надоели,
Как я наших грешников люблю!
(1948-1949)



Нет, судьба меня не обижала,
Щедро выдавала, что могла:
И в тюрьму ежовскую сажала,
И в психиатричку привела.
Провела меня через блокаду,
По смертям любимейших вела,
И мою последнюю отраду –
Радость материнства отняла.
Одарила всенародной славой, -
Вот чего, пожалуй, не отнять.
Ревности горючею отравой,
Сердцем, не умеющим солгать.
В скудости судьбу я упрекнуть не смею,
Только у людей бы на виду
Мне б стихами рассчитаться с нею,
Но и тут схитрила: не дадут.
(1960)

Як талановиті українці безталанну Москальщину запліднювали... (18)

$
0
0
А це взагалі безпрецедентне явище – вірне й щире служіння колись обраній державі цілими сімейними кланами.

ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ (1863-1945) – онук М.Гулака (один із засновників Кирило-Мефодіївського товариства), основоположник геохімії та біогеохімії. Член Академії наук (хронологічно – російської з 1912, української з 1918, чехословацької, французької). Перший президент Всеукраїнської Академії наук (1919), член Наукового товариств імені Шевченка, засновник першої наукової бібліотеки в Україні (зараз ЦНБ НАНУ), член Українського наукового товариства, Товариства дослідників науки при Харківському університеті. Народжений у Петербурзі в сім’ї профессора Івана Вернадського родом з Києва. Належав до співзасновників ВУАН, але це тільки епізод в його науковій праці. Все своє творче життя віддав російській науці. На 27-му році став доцентом, потім професором мінералогії Московського університету. У складі російської Академії очолив ряд наукових установ. Особливо заслужений в організації російських наукових кадрів. «Збагатив науку глибокими ідеями, що стали основою нових провідних напрямків у сучасні мінералогії, геології, гідрогеології, висунув наукові проблеми великого практичного значення» (Українська Радянська Енциклопедія).
В.Вернадський був захисником академічних свобод, принципів демократії, справедливого розв’язання  національного питання в Україні («Українське питання і російська громадськість»).

ІВАН ВЕРНАДСЬКИЙ (1821-1884) – батько В.Вернадського, одружений з Наталею Старицькою з Полтави, онук українського священика Івана Вернадського з Чернігова. Учений-економіст (1846-1854), прихильник манчестерської школи, розпочав наукову кар’єру в Києві, професор політичної економії в  Московському університеті. Склав перший у Росії підручник історії політекономії. Ворог кріпацького ладу, обстоював економічний лібералізм.

ГЕОРГІЙ ВЕРНАДСЬКИЙ (1887-1973) – син В.Вернадського, «патріарх російських істориків». Учень Ключевського (1841-1911) і Платонова (1860-1933). Від 1927 року в Йєльському університеті (США). Автор або редактор 25 праць, серед яких монументальна п’ятитомна «AHistoryofRussia» до 1600 року, написана в дусі російської великодержавної історіографії; монографія про Б.Хмельницького; однотомник «HistoryofRussia», багато разів переведений впродовж наступних 40 років та інші.
У передмові до однотомної «А HistoryofUkraine» (1941) Г.Вернадський писав: «Незалежно від того, що принесе майбутній розвиток, сильна рішучість, яку продемонстрував український народ у багатовіковій боротьбі за свою єдність, свою свободу, свою культуру, засвідчує величезну живучість своєї нації». 

Антологія "Анти-Моська" (4)

$
0
0
ИЛЬЯ СЕЛЬВИНСКИЙ (1899-1968). Красноармеец, юнга, грузчик, репортёр, актёр театра, борец, сварщик, журналист, преподаватель Литературного института.  Уже с первых произведений («Улялаевщина» 1927, «Командарм 2» 1928, «Пушторг» 1928) стал предметом издёвок, проработок, моральных экзекуций партийной критики. В 1941-1945 – на фронте (батальонный комиссар, подполковник). В 1942 написал получившее всеобщее признание стихотворение «Россия» («Убить Россию – это значит отнять надежду у Земли»).Но в 1943 члены Оргбюро ЦК ВКП(б) увидели в «России иное: «Сама как русская природа, душа народа моего – она пригреет и урода, как птицу выходит его». Уже во время допроса поэт понял, что они все увидели в образе юродивого – облик Сталина... Сам вождь сказал, что с Сельвинским надо «обращаться бережно – его очень любили Троцкий и Бухарин» и посоветовал «спасти человека». Совет принялись исполнять  буквально: с 1946 его не печатали журналы Ленинграда, в 1947 его имя добавили к опальным Ахматовой и  Зощенко, в 1949 его поэзию объявили космополитической и антипартийной. Поэт и егопоэзия блокированы. Каждую ночь он ждёт ареста. Печатать начали только после смерти Сталина. Но не всё...

ТАЙНА ПАРИЖА
Париж красив. Но ведь красив и Рим.
Он весел. Но – оживлена и Вена.
З что же мы его боготворим,
Уж если признаваться откровенно?
Где то волшебное зерно,
Что нашу братию влечёт в нему так мощно?
В Париже можно всё, что и запрещено,
В  Москве же всё запрещено, что можно.
(1937)

Нет! опаснее! вещи!
Чем так называемый ум:
Он всегда раздражается, вечно
Подымает в народе шум.
К чему ж бюрократической касте
Такому кадить выдвиженцу?
Россия при всякой власти
Истребляет свою интеллигенцию.
(1949)

Куда ни пойду – преграда,
Где ни ступлю – запрет.
Сердце возьмите! – «Не надо».
Душу мою! – «Нет».
Но есть  в ядах лекарство:
Мы горечь поэзии пьём.
А скучно, когда государство
Идёт на дуэль с муравьём.
Но Время на лире играет,
Лиризму неведом крах:
Правительство отмирают,
Поэты живут в веках.
(1952)

Был у меня гвоздевой быт:
Бывал по шляпку я забит,
А то ещё  так бывало –
Меня клещами отрывало.
Но, сокрушаясь о гвозде,
 Я не был винтиком нигде.
(1960)

Империи были с орлами,
Теперь обходятся без.
Где ты, красный парламент,
Свободных дискуссий блеск?
Сменил их чёрный порох,
 Съела седая ложь,
Царят пауки, о которых
У Маркса не прочтёшь.
Для них молочные реки,
Для них кисель-берега.
Огрехи? Чихать на огрехи!
Была бы на курке рука.
(А Русь, в поту перемыта,
Влачит немое житьё).
Коммуна не пирамида:
Рабам не построить её.
(1963)

Мы ликуем: техника у нас,
Трактора, комбайны, самолёты;
Что ни день, то новые подсчёты
Громогласно объявляет ТАСС.
Но хоть дело во, брат! На большой!
Веры нет железной истерии...
Чёрта ли мне в вашей индустрии –
Что вы сделали с моей душой?!
(1948)

О, милая моя среда,
Где терпят и не плачут,
Где гений вспыхнет иногда,
Но ничего не значит,
Где быть властительницей дум
Имеет право тупость,
Где трусость выдают за ум,
А прямоту – за глупость
(1952)

БАЛЛАДА XX ВЕКА
Над кладбищем алмазная звезда.
Под нею спят могилки в три ряда.
И сторож путь нашаривает палкой
И шамкает кургашкам средь травы:
 – Вы реабилитированы, Галкин!
Шмидт, реабилитированы вы!
(1956)

Как я устал от вожаков,
От их тупого лицемерья,
Что мёдом смазывают перья
Строча декреты для веков...
А мы средь этих декораций
Живём в идейных погребах,
Мечтаем наспех, мыслим вкратце,
Поём с фальшивкой на губах.
И оттого в России сплошь
Ума на тупость переплавка.
 Уж лучше бы прямая ложь,
Чем эта наша полуправда.
(1961)

Антологія "Анти-Моська" (5)

$
0
0
ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814-1861). Запропоновані твори свідчать про великий інтереспоета до історії відносин між Україною та Московією. Кожен з творів незручний для тих, хто хоче представити Шевченка тільки як співця української природи та жіночої долі. А поет був неабияким знавцем СПРАВЖНЬОЇ  історії українського народу. Кожен з цих торів або друкувався з купюрами, або з коментарями про «зрадника Мазепу»,  «нерозуміння поетом прогресивної ролі ПетраI»тощо, або в такому ось перекладі Как Батурин славный рать царёва подпалила (Як Батурин славний Москва підпалила), Как Сечь розоряли, по церквям оклады-ризы, свечи забирали (Як Січ руйнували, як москалі срібло-злато й свічі забрали з Покрови), Шляхта была и всё взяла, кров повипивала. А царица даже воздух в цепи заковала (Ляхи були – усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували)».  Краще читати ці твори з примітками на кожну історичну подію, бо інколи одна маленька фраза може повідомити набагато більше, ніж написано. Хоча б така:  «Як Батурин славний – Москва вночі запалила, Чечеля убила, і малого і старого в Сейму потопила». Історичні факти свідчать:
СОН

От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рікою;
А берег ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як то воно зробилося
 З калюжі такої
Таке диво… отут крові
Пролито людської – і без ножа.По тім боці
Твердиня й дзвіниця.
Мов та швайка загострена, -
Аж чудно дивиться.
І дзиґарі теленькають.
От я повертаюсь –
Аж кінь летить копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті – не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита. Кінь басує, - от-от річку,
От… от… перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю, Що на скелі наковано:
П е р в о м у      в т о р а я
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той    п е р в и й,  що розпинав
Нашу Україну,
А   в т о р а я   –   доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! Людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли з собою?
(8 липня 1844 року)

ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ

Я була ще недолітком,
Як Батурин славний –
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого і старого
В Сейму потопила.
Я межи трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних…
А назавтра як цар вийшов,
Мене поховала
Та бабуся, що осталась
На тій пожарині
Та ше й мене привітала
В безверхій хатині.
А назавтра й вона вмерла
Й зотліла у хаті,
Бо нікому в Батурині
Було поховати.

Я спалила
Польщу з королями;
А про тебе, щебетухо,
І досі б стояла.
А з вольними козаками
Що я виробляла?
Кому я їх не наймала
Не запродавала?
Та й живущі ж, проклятущі!
Думала, з Богданом
От-от уже поховала….
І! Встали, погані,
Із шведською приблудою…
Та й годі ж творилось!
Аж злішаю, як згадаю…
Батурин спалила,
Сулу в Ромні загатила
Тілько старшинами
Козацькими…а такими,
Просто козаками,
Фінляндію засіяла.
Насипала бурта
На Орелі…на Ладогу
Так гурти за гуртом
Виганяла та цареві
Болота гатила.
І славного Полуботка
В тюрмі задушила.
Отаке-то було свято!
Аж пекло злякалось.
Матір Божа у Ржавинці
Вночі заридала.
(21 жовтня 1845 р.)

СЛІПИЙ

І на тихому Дунаї
Нас перебігають
Товариші-запорожці
І в Січ завертають.
І розказують, і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі сребро, злато
І свічі забрали
У покрови.Як козаки
Вночі утікали
І на тихому Дунаї
Новим кошем стали,
Як цариця по Дніпру
З Нечосом ходила
І Межигірського Спаса
Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала,
Нишком усміхалась.
І як степи запорозькі
Німоті ділила
Та бахурям і байстрюкам
Люд закрепостила.
Як Кирило з старшинами
Пудром осипались
І в цариці, мов собаки,
Патинки лизали.
Отак, тату! -  Я щасливий,
Що очей не маю,
Що нічого в світі
Не бачу й не знаю.
Ляхи були – усе взяли,
Кров повипивали!..
А москалі й світ божий
В путо закували!
(16 серпня 1845 р.)

ІРЖАВЕЦЬ
Наробили колись шведи
Великої слави.
Утікали з Мазепою
В Бендери з Полтави.
А за ними й Гордієнко…
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву дістати?
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з Фастовским полковником
Гетьмана єднали.
Не стриміли в списи в стрісі
У Петра у свата.
Не втікали б з Хортиці
Славні небожата,
Не спиняв би їх Прилуцький
Полковник поганий…
Не плакала б матери божа
В Криму за Украйну.

Розказали кобзарі нам
Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття.
Про лютії кари,
Що ляхи нам завдавали –
Про все розказали.
Що ж діялось по Шведчині!
То й вони злякались,
Оніміли з переляку,
Сліпі небораки.
Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли…І здалека
Запорожці чули,
Як дзвонили у Глухові,
З гармати ревнули.
Як погнали на болото
Город будувати.
Як плакала за дітками
Старенькая мати.
Як діточки на Орелі
Лінію копали
І як у тій Фінляндії
В снігу пропадали…
(Орська кріпость 1847 – Москва 1857)

Антологія "Анти-Моська" (6)

$
0
0
Пісня «Ще не вмерла Україна» у першому виконанні звучала істинно інтернаціональним гімном боротьби народу проти всіляких імперських посягань. Адже співали її українці й серби, поляки і болгари, євреї й росіяни. Перший варіант тексту Павло Чубинський (1839-1884) написав влітку або восени 1862 за один вечір під впливом сербської пісні, де були слова «серце біє і крев ліє за свою свободу». За це його було вислано з Києва на північ у 1862. А вірш поширювався в рукописних варіантах. У 1863 під час повстання проти Московії у Польщі і Литві був відомий такий варіант:

Ще не вмерла України
І слава і воля
Ще нам браття молодці
Усміхнеться доля
Згинуть наші вороги
Як роса на сонці
Запануєм браття й ми
В своїй сторононьці

Приспів: Душу й тіло ми положим
За свою свободу
І докажем що ми браття
Козацького роду
Гей гей браття милі
Нумо братися за діло
Гей гей пора встати
Пора волі добувати

Наливайко і Павлюк
І Тарас Трясило
Із могили нас зовуть
На святеє діло
Спогадаймо славну смерть
Лицарства козацтва
Щоб не стратить марно нам
Свойого юнацтва

Гей Богдане Богдане
Славний наш гетьмане
Нащо віддав Україну
Москалям поганим
Щоб вернути її волю
Наречемось України
Вірними синами

Наші братчики слов’яни
Вже за зброю взялись
Не діжде ніхто щоб ми
Позаду зостались
Поєднаймось разом всі
Братчики слов’яни
Хай же гинть вороги
Хай воля повстане.

Навесні 1863 учасники польського повстання від переслідувань переїжджали до Галичини. Так текст Чубинського потрапив до святого отця, композитора Михайла Вербицького (1815-1870). У 1864 гімн Чубинського-Вержбицького було виконано публічно при відкриті українського театру в концертному залі Народного дому у Львові. З того часу пісня зажила своїм життям. Існували наддніпрянський варіант (в обробці М.Лисенка і Ю Стеценка), наддністрянський варіант (в обробці Вербицького), закарпатський варіант.

Повний текст державного гімну України сьогодні виглядає наступними чином:

Ще не вмерла України
Ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії,
Усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки,
Як роса на сонці –
Запануєм і ми, браття,
У своїй сторонці.

Приспів: Душу й тіло ми положим
За нашу свободу,
І покажем, що ми, браття,
Козацького роду.

Станем, браття, в бій кривавий
Від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати
Не дамо нікому.
Чорне море ще всміхнеться
Дід Дніпро зрадіє.
Ще у нашу Україну
Воленька приспіє.

І завзяття й праця щира
Свого ще докаже.
Що ся в вільній Україні
Пісенька розляже.
За Карпати відіб’ється,
Згомонить степами.
України слава ляже
Поміж народами.   

Кремль готовится к эмбарго на российскую нефть

$
0
0
Оригинал взят у andreistpв Кремль готовится к эмбарго на российскую нефть

«Несколько цифр для понимания масштаба той катастрофы, в которую Путин вверг Россию, начиная с февраля прошлого года, – пишет бизнесмен Евгений Платон на своей странице в «Фейсбуке».
– Год назад: «Вся российская экономика – размером с итальянскую. Мы можем закатать ее в асфальт. Я хочу, чтобы российские люди почувствовали такую же боль, какую они причиняют другим», – эти слова американского сенатора Линдси Грэма хорошо иллюстрировали тогда планы цивилизованного мира в отношении России, как ответ на аннексию Крыма и развязанную войну на Донбассе.
ВВП России за 2013 год – $2,12 трлн. ВВП Италии за 2013 год – $2,07 трлн. Но 146% россиян были уверены тогда и продолжают в том же духе, что Россия на мировой арене – разъярённый медведь, а не взбесившаяся мышь.
Сегодня: ВВП России меньше ВВП Нью-Йорка, который немногим превышает $1 трлн.
Эмбарго на поставки нефти, которое вполне вероятно после снятия эмбарго с Ирана, сократит и это ВВП как минимум наполовину. ПО ТЕМЕ Сечин пожаловался Путину, что грядет дефицит нефти По-видимому, именно этим объясняются чудовищные с точки зрения здравого смысла запреты на импорт тех или иных товаров. Наблюдая всю эту вакханалию со сжиганием продуктов, запрета украинской соли, западных костылей, презервативов (что они еще запретят – никому не ведомо), я все больше убеждаюсь в мысли, что Кремль умышленно ускоряет крах собственного режима. Несомненно, это самая гениальная «многоходовочка» Путина. В конце концов, он переиграет самого себя.
У меня осталось всего лишь одно разумное объяснение всем этим движениям Кремля: судя по всему, идет подготовка к эмбарго на поставки нефти из РФии. По моему прогнозу, цена на «Брент» упадет до $42-45, РФия дернется в очередной раз на Донбассе, в результате, на экспорт нефти из РФии введут эмбарго, а потом цены поднимутся до уровня рентабельности сланцев в США – $55-60, но РФия ничего с этого уже иметь не будет. Не случайно Суэцкий канал расширили и углубили, а заодно и суточную пропускную способность для супертанкеров увеличили вдвое: в Европу пойдет иранская, иракская и саудовская нефть ускоренными темпами. Путин опять всех переиграл, не так ли, «дорогие россияне»?

Антологія "Анти-Моська" (7)

$
0
0
ІВАНФРАНКО (1856-1916). До 100-річчя з дня народження філософа, поета, журналіста, мистецтвознавця, літературознавця, етнографа І.Франка УРСР вийшло зібрання його творів у 50 томах. І це тільки ПОЛОВИНА (!) усіх праць найвидатнішого діяча в історії України. На жаль, його творча спадщина розпорошена по архівах Відня, Берліна, Кракова і тільки зібрати її – вже титанічна праця.  Але й те, що знаходиться в Україні, не завжди доходило до читача. Пропоновані вірші забороняла російська царська влада в 1914-1916 роках, польська окупаційна влада в 20-30-х роках XX cт., радянська окупаційна влада в 40-90-х роках XX cт. За що? За любов до України! Та й декому із сьогоднішніх можновладців від слів пророка теж свербить в усіх місцях…

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара, -
На пора для України жить.

Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров,
І любити царя, що наш люд обдира, -
Для України наша любов.

Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор,
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймося прапор!

Бо пора се велика єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний Краю, здобути Тобі!
(1880)

Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Розпадуться пута віковії,
Прокинуться люде.

Розпадуться пута віковії,
Тяжкії кайдани,
Непобіджена злими ворогами
Україна встане.

Встане славна мати Україна
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна.

Щезнуть межі, що помежували
Чужі між собою,
Згорне мати до себе всі діти
Теплою рукою:

«Діти ж мої, діти нещасливі,
 Блудні сиротята,
Годі ж вам в сусід на услузі
Свій вік коротати!

Піднімайтесь на святеє діло,
На щирую дружбу,
Та щоби ви чесно послужили
Для матері службу.

Чи ще ж то ви мало наслужились
Москві й ляхові?
Чи ще ж то ви мало наточились
Братерської крові?

Пора, діти, добра поглядіти
Для власної хти,
Щоб газдою, не слугою
Перед світом стати!»

Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Гей, вставаймо, єднаймося,
Українські люде!

Єднаймося, братаймося
В товариство чесне,
Хай братерство, щирими трудами
Вкраїна воскресне!
(17 березня 1888)

ПРОЛОГ, написаний І.Франком, а виголошений С.Яновичем на ювілейнім представленню русько-народного театру в пам'ять – 50-х роковин смерті Івана Котляревського.


Ох, не сходи ти, сонце, на Вкраїні!
Злякаєшся ти згарищ і руїн!
Осібність, очі, тут же , в сій годині,
Щоб той страшенний образ, наче шпін,
Не бився в серце і не пік віднині
Страшніше пекла! Шо се? Чути дзвін!
Се ангел дзвонить по мертвім народі,
Бо щоб живий хтось був?.. Подумать годі!
Так, се ангел дзвонить. Молотом з алмазу
Він б’є о хрусталевий неба звід.
Ох! Заболіли страшно тут відразу
Всі давні рани! Сей кривавий слід –
Се Берестечко! Тут у кости сказу
З Чуднова взяв. Сей труп, від сотні літ
Незгоєний – Андрусівська умова!
А тут – Полтава і смага Петрова.
  …
Здорово проспався, бачу,
По-козацьки, сотню літ.
Ну. Та виграю чи страчу,
А погляну ще на світ,
На ту рідну Україну,
Що колись, як арй, цвіла,
Що мені над все на світі
Наймилішою була.
Хто то в ній тепер панує?
Хто то в ній тепер живе?
Як говорить, як співає
Покоління те нове?
Боже, серце жах стискає:
Адже ж, певно, нині в ній
Вже ніхто не знає, не тямить
Нашу мову і пісні!
Десь калмики та киргизи
Топчуть степ, де м лягли;
Чудь, мордва, чухна та фінни
Наші села зайняли.
Боже, пощо з вікового
Сну велів ти встать?
Чи щоби з розбитим серцем
Я в могилу ляг назад?

В жовтім світлі смолоскипів
Що горіли серед нас
У очах козацьких блисло
Десять тисяч іскор враз.
Ге, тих десять тисяч іскор,
То був, браття, той підпал,
Що підняв страшну пожежу
Аж до Бугу й Сяну вал.
Гей, тих десять тисяч іскор,
То був, браття, той розмах,
Що історію Вкраїни
Повернув на інший шлях.
Бачу, бачу тії іскри!..
Мовиш: «Мало їх?» Невже ж?
Що? На тридцять милионів
Десять тисяч не знайдеш?
Мовиш: «Де нам взять Богдана?»
Тільки ти придатний будь
На святе велике діло!
Загартуй думки і грудь!
До високого літання
Ненастанно пробуй крил,
А Богдан прийде як сума
Ваших змагів, ваших сил.
До великого моменту
Будь готовий кожний з нас, -
Кожний може стать Богданом,
Як настане слушний час.
Мовиш: «Нині інші війни».
Ну, то іншу зброю куй,
Ум гостри, насталю волю,
Лиш воюй, а не тоскуй!
Лиш борися, не мрися,
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стій і не корися,
Хоч попадь, але не зрадь!
Кожний думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти отвіт.
Кожний думай: тут,  в тім місці,
Де стою в у вогні,
Важиться тепер вся доля
Величезної війни.

Довго нас недоля жерла,
Досі нас недоля жре,
Та ми крикнім: «Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!»
(1898)
Viewing all 2255 articles
Browse latest View live


Latest Images