ВОЛОДИМИР СОСЮРА (1897-1965).
Лауреат Сталінської премії 1948 року. А в 1949 його дружину викликали дзвінком до НКДБ і поет побачив її тільки після смерті Сталіна і Берії. Найтрагічніша постать української літератури. Сам визначав себе і свій час так: «Душу рвали мою навпіл – комунар і націоналіст...» Влада інстинктивно (а може, й свідомо) теж його шматувала.
ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди!..
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона між віками…
Любіть Україну всі серцем своїм
і всіми своїми ділами!..
Для нас вона в світі єдина-одна
в просторів солодкому чарі.
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі…
У квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах,
і в стягів отих пурпурових.
В грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, шо в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих…
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…
Любіть у коханні, в труді, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою, –
І вічні ми будемо з нею!
(1944)
Написаний вірш був зразу після повернення у визволений Київ у листопаді 1943. Надрукований восени 1944 у «Київській правді» і «Літературній газеті» перед остаточним звільненням усієї території України від гітлерівців. За нього і за вірш «Щоб сади шуміли» поет був відзначений Сталінською премією. Ввійшов цей вірш в післявоєнні підручники з української літератури, за якими вчилися всі школярі і на сході, і на заході. Однак в 1951 сторінку з віршем видирали звідусюди, де вона була. Чому? Тому що «вірш В.Сосюри «Люби Україну» викликає почуття розчарування і протесту… Не таку Україну оспівує у своєму вірші В.Сосюра. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера і т.ін…» (з редакційної статті «Проти ідеологічних перекручень в літературі» в газеті «Правда» від 2-го липня 1951). Випадок безпрецедентний: вся стаття присвячена одному ліричному віршу… Вже 3-го липня 1952 стаття передрукована всі республіканські українські газети, 4-го – всі обласні і міські газети ВСІХ республік СРСР. І завертілося колесо! Терміново скликані засідання правління Спілки письменників України, засідання президії АН УРСР, збори в обласних центрах, вузах, редакціях. Кажуть, «для устрашения» провели навіть в сталінських таборах. Поет пережив і це, яка багато іншого. Пережив і відповів усім у своєму романі такими словами: «Я всім прощаю і всіх люблю». А віршик знову в підручниках, але без коментарів про його долю…
А цей вірш про Україну подає нам іншого Сосюру. І пише він ніби про іншу Україну..
Навколо радості так мало!
Який у чорта днів бадьор,
коли ми крила поламали
у леті марному до зор.
І гнів, і муку неозору
співаю я в ці дні журби,
коли лакеї йдуть угору
й мовчать раби!
Коли розходяться з ділами
в розгоні страшному слова…
Розбий же голову об камінь,
моя Вкраїна, удова!
Як і колись, так і тепер ти
не спромоглась на гарний плід…
Не вміла жить, так хоч умерти
зумій як слід!
Ходою гнівною блукаю
в своїм краю чужинцем я.
Пожаром очі заливає
мені трагедія твоя.
Сліпій, обдуреній, забитій
невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
тебе жбурнув колись Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа
від серця щирого добра…
Його ти зрадила і степом
пішла рабиню Петра.
Хіба ж не жах?! Своєї зброї
не маєш ти в ці скорбні дні.
У тебе так: два, три герої,
а решта – велетні дурні.
А решта – тільки безголов’я,
що на багно кричать: «Блакить!»
Якби ж я міг, якби зумів я
тебе, Вкраїно, воскресить?!
Твої шляхи – одчай і камінь,
така прекрасна, й мов на сміх
Ти плодиш землю байстрюками,
багном і гноєм для чужих!..
У голові твоїй макуха,
Хіба ж ти можеш жить сама,
Російсько-польська потаскухо,
малоросійськая тюрма!..
Веди ж, безумна, до загину
мене на розпач і на жуть!
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
і сам не знаю, що кажу!
Я ж – син, твій син, що йшов за тебе
на смерти реготи не раз,
той, що забув і Бога й небо,
аби тобі був світлий час.
Я йшов кривавими житами
і знов піду, де гул і мгла…
Лиш одного я хочу, мамо,
щоб ти щасливою була.
(В.Сосюра, літо 1927 року, Одеса)
Вірш вважали своєрідним вступом до ненадрукованої поеми В.Сосюри «Мазепа (про неї окремо). У рукописних списках 60-70 років час від часу з’являлися різні варіанти самої поеми і вступів. Тільки в 1996 році з Білорусі до відділу рукописів Інституту літератури надійшло фото автографа вірша «Навколо радості так мало» (1927), який був написаний за рік до початку роботи над поемою і міг бути своєрідним «поштовхом» до неї. 19 серпня 1996 року на п’яту річницю незалежності України КДБ Білорусі передав Послу України сам оригінал-автограф, вилучений у 1929 році у білоруського поета О.Дудара, з яким Сосюра товаришував. До речі, звертаюсь до всіх, кому відомо більше про цю героїчну для братнього білоруського народу постать – НАДАЙТЕ ДЕТАЛЬНУ ІНФОРМАЦІЮ ПРО НЬОГО І ПРО ТВОРИ.
На сьогодні знаю таке:
Олесь Дудар (1904-1937) – відомий білоруський поет і літературний критик. У 1927-1929 був редактором журналу «Маладняк», а в 1929 ДПУ Білорусі вислало його в Смоленськ за вірш «Пасеклі наш край папалам». Другий арешт був у липні 1930 у справі «Союза визвалення Білорусі», звільнення відбулося у січні 1931. Третій арешт був фатальним – 31жовтня 1936. Через рік жахливих тортур 28 жовтня 1937 О.Дудора засуджено до смерті. Вирок виконано наступного дня…
Лауреат Сталінської премії 1948 року. А в 1949 його дружину викликали дзвінком до НКДБ і поет побачив її тільки після смерті Сталіна і Берії. Найтрагічніша постать української літератури. Сам визначав себе і свій час так: «Душу рвали мою навпіл – комунар і націоналіст...» Влада інстинктивно (а може, й свідомо) теж його шматувала.
ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди!..
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона між віками…
Любіть Україну всі серцем своїм
і всіми своїми ділами!..
Для нас вона в світі єдина-одна
в просторів солодкому чарі.
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі…
У квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах,
і в стягів отих пурпурових.
В грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, шо в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих…
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…
Любіть у коханні, в труді, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою, –
І вічні ми будемо з нею!
(1944)
Написаний вірш був зразу після повернення у визволений Київ у листопаді 1943. Надрукований восени 1944 у «Київській правді» і «Літературній газеті» перед остаточним звільненням усієї території України від гітлерівців. За нього і за вірш «Щоб сади шуміли» поет був відзначений Сталінською премією. Ввійшов цей вірш в післявоєнні підручники з української літератури, за якими вчилися всі школярі і на сході, і на заході. Однак в 1951 сторінку з віршем видирали звідусюди, де вона була. Чому? Тому що «вірш В.Сосюри «Люби Україну» викликає почуття розчарування і протесту… Не таку Україну оспівує у своєму вірші В.Сосюра. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера і т.ін…» (з редакційної статті «Проти ідеологічних перекручень в літературі» в газеті «Правда» від 2-го липня 1951). Випадок безпрецедентний: вся стаття присвячена одному ліричному віршу… Вже 3-го липня 1952 стаття передрукована всі республіканські українські газети, 4-го – всі обласні і міські газети ВСІХ республік СРСР. І завертілося колесо! Терміново скликані засідання правління Спілки письменників України, засідання президії АН УРСР, збори в обласних центрах, вузах, редакціях. Кажуть, «для устрашения» провели навіть в сталінських таборах. Поет пережив і це, яка багато іншого. Пережив і відповів усім у своєму романі такими словами: «Я всім прощаю і всіх люблю». А віршик знову в підручниках, але без коментарів про його долю…
А цей вірш про Україну подає нам іншого Сосюру. І пише він ніби про іншу Україну..
Навколо радості так мало!
Який у чорта днів бадьор,
коли ми крила поламали
у леті марному до зор.
І гнів, і муку неозору
співаю я в ці дні журби,
коли лакеї йдуть угору
й мовчать раби!
Коли розходяться з ділами
в розгоні страшному слова…
Розбий же голову об камінь,
моя Вкраїна, удова!
Як і колись, так і тепер ти
не спромоглась на гарний плід…
Не вміла жить, так хоч умерти
зумій як слід!
Ходою гнівною блукаю
в своїм краю чужинцем я.
Пожаром очі заливає
мені трагедія твоя.
Сліпій, обдуреній, забитій
невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
тебе жбурнув колись Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа
від серця щирого добра…
Його ти зрадила і степом
пішла рабиню Петра.
Хіба ж не жах?! Своєї зброї
не маєш ти в ці скорбні дні.
У тебе так: два, три герої,
а решта – велетні дурні.
А решта – тільки безголов’я,
що на багно кричать: «Блакить!»
Якби ж я міг, якби зумів я
тебе, Вкраїно, воскресить?!
Твої шляхи – одчай і камінь,
така прекрасна, й мов на сміх
Ти плодиш землю байстрюками,
багном і гноєм для чужих!..
У голові твоїй макуха,
Хіба ж ти можеш жить сама,
Російсько-польська потаскухо,
малоросійськая тюрма!..
Веди ж, безумна, до загину
мене на розпач і на жуть!
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
і сам не знаю, що кажу!
Я ж – син, твій син, що йшов за тебе
на смерти реготи не раз,
той, що забув і Бога й небо,
аби тобі був світлий час.
Я йшов кривавими житами
і знов піду, де гул і мгла…
Лиш одного я хочу, мамо,
щоб ти щасливою була.
(В.Сосюра, літо 1927 року, Одеса)
Вірш вважали своєрідним вступом до ненадрукованої поеми В.Сосюри «Мазепа (про неї окремо). У рукописних списках 60-70 років час від часу з’являлися різні варіанти самої поеми і вступів. Тільки в 1996 році з Білорусі до відділу рукописів Інституту літератури надійшло фото автографа вірша «Навколо радості так мало» (1927), який був написаний за рік до початку роботи над поемою і міг бути своєрідним «поштовхом» до неї. 19 серпня 1996 року на п’яту річницю незалежності України КДБ Білорусі передав Послу України сам оригінал-автограф, вилучений у 1929 році у білоруського поета О.Дудара, з яким Сосюра товаришував. До речі, звертаюсь до всіх, кому відомо більше про цю героїчну для братнього білоруського народу постать – НАДАЙТЕ ДЕТАЛЬНУ ІНФОРМАЦІЮ ПРО НЬОГО І ПРО ТВОРИ.
На сьогодні знаю таке:
Олесь Дудар (1904-1937) – відомий білоруський поет і літературний критик. У 1927-1929 був редактором журналу «Маладняк», а в 1929 ДПУ Білорусі вислало його в Смоленськ за вірш «Пасеклі наш край папалам». Другий арешт був у липні 1930 у справі «Союза визвалення Білорусі», звільнення відбулося у січні 1931. Третій арешт був фатальним – 31жовтня 1936. Через рік жахливих тортур 28 жовтня 1937 О.Дудора засуджено до смерті. Вирок виконано наступного дня…