ЛЕСЯ УКРАЇНКА, Лариса Петрівна Косач-Квітка (1871-1913). Життя цієї жінки саме по собі – акт великої мужності. В 11 років її вразив туберкульоз, який поступово руйнував організм Лесі. До само смерті у 42 роки поетеса переборювала тяжкі фізичні страждання. Своє життєве кредо мужня дівчина викладала у19 років у вірші «Сontra spem spero» (Без надії сподіваюсь), де вона писала
…Я не дам свому серденьку спати,
Хоч кругам буде тьма і нудьга,
Хоч я буду сама почувати,
Що на груди вже смерть наляга.
…Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! – Геть, думи сумні!
(2 травня 1890)
Драма Л.Українки «Бояриня» народилася всього за три дні (27-29 квітня 1910) в Єгипті, де Леся лікувалася від хвороби. Для написання дами Леся використовувала твори з історії та етнографії України М.Костомарова, П.Куліша, Л.Єфименкової, «Історію Русів». Це один з не багатьох творів Л.Українки на історичні тема саме України. Зате ж який! В основі фабули драми – історія життя дочки козацького старшини Олекси Перебийного – Оксани, яка вийшла заміж за боярина з українців Степана і переїхала до Москви, але не змогла змиритися з тамтешніми порядками.
Ось найбільш характерні уривки з твору:
…
Степанова мати. А ти б як думала?.. Сьогодні в церкв що шепоту було навколо нас:
«Черкашенки!Хохлушки!»
Оксана. Та… Я чула… Гріха десь не бояться: в церкві Божій, замість молитися, людей все гудять, а ще й виносяться так благочестями поперед нас…
Степанова мати. Так скрізь воно на світі: що сторона, то звичай, а що город, то й норов, кажуть люди. Дивно їм на наше вбрання. Тут жінки зап’ яті, а ми, бач, не вкриваємо обличчя.
Оксана. Чи ж ми туркені?
Степанова мати. Хай Господь боронить! Воно ж і пак московки не туркені, а так чомусь от в них повелося. Та вже ж, як ти бояриня московська, неначе б то воно тобі годиться вбиратися по-їхньому.
…
Степан. Оксаночко, перевдягнися швидше в московське вбрання. Там прийшли бояри.
Оксана. Та мати ж кажуть, що жінкам не можна між чоловіцтвом бути.
Степан. Бачиш, любко, ти маєш тілько їх почастувати, та й знову в терем вернешся.
Оксана. Отак? А як їх частувати, Степане? По-нашому чи, може, як інакше?
Степан. Ти винесеш їм на тарелі меду, – матуся прилаштують, як там треба, –
уклонишся, боярин поцілує тебе в уста…
Оксана. Степане! Що ти говориш? Мене боярин цілувати мають? Чи се мені причулося?
Степан. Ні, серце, воно так є, та в тім нічого злого, –то тільки звичай!
Оксана. Се ще также звичай! Нехай йому абищо! Не піду!
Степан. Як хочеш, тільки ти нас тим загубиш…
Оксана. Так вигадуєш!
Степан. Ба, ти не знаєш, Які тут люди мстиві… За зневагу старий боярин візьме, як не вийдеш, а він же думний дяк, він має силу – он син його ще молодий, – вже стольник; він оклепає перед царем, а там уже й готово «слово й діло».
Оксана. Ти не жартуєш?
Степан. Як тобі здається?
Оксана. Степане, та куди ж се ми попали? Та се ж якась неволя басурманська?
Степан. Я й не казав тобі, що тута воля, та якби ми не гнули тута спини, то на Україні, либонь, зігнули б у три погибелі родину нашу московські воєводи… Ось ти млієш з огиди, що тебе якийсь там дід торкне губами, а як я повинен «холопом Стьопкою» себе взивати та руки цілувати, як невільник,то се нічого?
…
Степан. Великі чиняться там кривди, кажеш?
Гість. Та там такі напасті, що крий Боже! І просвітку нікому не дають московські посіпаки! Все нам в очі тією присягою тичуть…
Степан. Правда, що присяга таки велика річ.
Гість. Чому ж вони самі забули Бога?
Степан. Помалу, пане-брате, ще підслуха якийсь слуга.
Гість. Та правда… я й забув… Ми присяги не хочемо ламати,
але нехай же цар нас оборонить від тої галичі.
Степан. То трудна справа. Адже когось він там держати мусить для нагляду, а всі ті воєводи один від одного не ліпші. Звісно, за ними й інші всі порозпускались…
Гість. Послав би цар з українців кого, в Москві ж тут є такі, от хоч би й ти, що здавна і цареві служать вірне, і рідний край уміють шанувати.
Степан. Нас не пошлють…
Гість. Чому?
Степан. Бо нам не вірять.
Гість. Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці!
Степан. То тут, на очах, а з очей спустити нас надовго не зважаться. Так, часом, не надовго послами посилають, і не самих, а вкупі з москалями… Щоб воєводами настановити, того не буде й зроду!
…
Оксана. Скрізь горе, скрізь, куди не обернися… Татари там, татари й тут…
Степан. Оксано! Що мариться тобі? Татари тут?
Оксана. А що ж? Хіба ж я тут не як татарка сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь палі, канчуки… Холопів продають… Чим не татари?
Степан. Тут віра християнська.
Оксана. Тілько ж віра! Та й то… прийду до церкви – прости, Боже! – я тут и служби щось не пізнаю: заводять якось, хто зна й по якому…
…
Степан. Щось голова болить.
Оксана. Ти пізно встав.
Степан. Та світом же прийшов з тії бесіди.
Оксана. Було там весело?
Степан. Ей, де там в ката! По щирості бояться слово молвить… П’ють, п’ють, поки не поп’ються, потім звада…
…
Степан. От на весіллі трохи погуляєш, розважишся.
Оксана. Ет, знаю ту розвагу! Частуй та кланяйся: «Не обезсудьте»…
А гостійки поза плечима судять: «Черкашенка, чужачка»…
…
Степан. Не журись, Оксано, ось хутко знов побачим, як там світить
і сонечко, і місяць на Вкраїні.
Оксана. Се ж як? Хіба помру? Тоді напевне душа полине…
Степан. Бог з тобою, люба! Чи ж би про таке тобі казав?
Надумав я поїхати з тобою в гостину до твоїх.
Оксана. Велике діло, що ти надумав! Цар думки заверне.
Степан. Цар пустить. Вже ж тепер на Вкраїні утихомирилось.
Оксана. Як ти кажеш? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги,
се мир по-твоєму – ота руїна? Отак і я утихомирюсь хутко в труні.
Степан. Ти одживешся на Вкраїні, Москва ж не може заступити сонця,
зв’ялити гаю рідного, зсушити річок веселих.
Оксана. Годі, не кажи, нікуди я тепера не поїду.
Степан. Чому ж?
Оксана. Не хочу.
Степан. Що се ти,Оксано? Мені аж дивно! Що се ти говориш?
Оксана. А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з’явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там на Вкраїні, тепер, як «втихомирилось», ти їдеш
того ясного сонця заживати, що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись чи там широко розлилися ріки від сліз та крові?..
…
Степан. Та й що картатися словами? Нас доля так уже скарала тяжко,
що певне й Бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми і з серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги ту змору подолати…
Оксана. Так, се правда. Але ніхто сього не зрозуміє,
поки ми живі. Отже, треба вмерти.
Ти, певне, довше проживеш, ніж я, до рук тобі свій заповіт віддам я,
а ти його передаси родині і братчикам, хто ще живий лишився.
Степан. Ой, краще б я тобі таке казав!
Оксана. Ні, любий, ти на світі потрібніший, тобі ще є про що й про кого дбати.
Борцем на вдався ти, а після бою подоланим подати пільгу зможеш,
як ти не раз давав… На бойовиську не всі ж померли, ранених багато…
Поможеш їм одужати, то, може, колись там…знов зібравшися до бою,
вони тебе згадають добрим словом… А як і ні – не жалуй, що поміг.
Степан. Ходім, я заведу тебе до хати. Бач, сонце вже навзаході.
Оксана. Ходім. Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…
Ти бачиш Україну – привітай!
…Я не дам свому серденьку спати,
Хоч кругам буде тьма і нудьга,
Хоч я буду сама почувати,
Що на груди вже смерть наляга.
…Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! – Геть, думи сумні!
(2 травня 1890)
Драма Л.Українки «Бояриня» народилася всього за три дні (27-29 квітня 1910) в Єгипті, де Леся лікувалася від хвороби. Для написання дами Леся використовувала твори з історії та етнографії України М.Костомарова, П.Куліша, Л.Єфименкової, «Історію Русів». Це один з не багатьох творів Л.Українки на історичні тема саме України. Зате ж який! В основі фабули драми – історія життя дочки козацького старшини Олекси Перебийного – Оксани, яка вийшла заміж за боярина з українців Степана і переїхала до Москви, але не змогла змиритися з тамтешніми порядками.
Ось найбільш характерні уривки з твору:
…
Степанова мати. А ти б як думала?.. Сьогодні в церкв що шепоту було навколо нас:
«Черкашенки!Хохлушки!»
Оксана. Та… Я чула… Гріха десь не бояться: в церкві Божій, замість молитися, людей все гудять, а ще й виносяться так благочестями поперед нас…
Степанова мати. Так скрізь воно на світі: що сторона, то звичай, а що город, то й норов, кажуть люди. Дивно їм на наше вбрання. Тут жінки зап’ яті, а ми, бач, не вкриваємо обличчя.
Оксана. Чи ж ми туркені?
Степанова мати. Хай Господь боронить! Воно ж і пак московки не туркені, а так чомусь от в них повелося. Та вже ж, як ти бояриня московська, неначе б то воно тобі годиться вбиратися по-їхньому.
…
Степан. Оксаночко, перевдягнися швидше в московське вбрання. Там прийшли бояри.
Оксана. Та мати ж кажуть, що жінкам не можна між чоловіцтвом бути.
Степан. Бачиш, любко, ти маєш тілько їх почастувати, та й знову в терем вернешся.
Оксана. Отак? А як їх частувати, Степане? По-нашому чи, може, як інакше?
Степан. Ти винесеш їм на тарелі меду, – матуся прилаштують, як там треба, –
уклонишся, боярин поцілує тебе в уста…
Оксана. Степане! Що ти говориш? Мене боярин цілувати мають? Чи се мені причулося?
Степан. Ні, серце, воно так є, та в тім нічого злого, –то тільки звичай!
Оксана. Се ще также звичай! Нехай йому абищо! Не піду!
Степан. Як хочеш, тільки ти нас тим загубиш…
Оксана. Так вигадуєш!
Степан. Ба, ти не знаєш, Які тут люди мстиві… За зневагу старий боярин візьме, як не вийдеш, а він же думний дяк, він має силу – он син його ще молодий, – вже стольник; він оклепає перед царем, а там уже й готово «слово й діло».
Оксана. Ти не жартуєш?
Степан. Як тобі здається?
Оксана. Степане, та куди ж се ми попали? Та се ж якась неволя басурманська?
Степан. Я й не казав тобі, що тута воля, та якби ми не гнули тута спини, то на Україні, либонь, зігнули б у три погибелі родину нашу московські воєводи… Ось ти млієш з огиди, що тебе якийсь там дід торкне губами, а як я повинен «холопом Стьопкою» себе взивати та руки цілувати, як невільник,то се нічого?
…
Степан. Великі чиняться там кривди, кажеш?
Гість. Та там такі напасті, що крий Боже! І просвітку нікому не дають московські посіпаки! Все нам в очі тією присягою тичуть…
Степан. Правда, що присяга таки велика річ.
Гість. Чому ж вони самі забули Бога?
Степан. Помалу, пане-брате, ще підслуха якийсь слуга.
Гість. Та правда… я й забув… Ми присяги не хочемо ламати,
але нехай же цар нас оборонить від тої галичі.
Степан. То трудна справа. Адже когось він там держати мусить для нагляду, а всі ті воєводи один від одного не ліпші. Звісно, за ними й інші всі порозпускались…
Гість. Послав би цар з українців кого, в Москві ж тут є такі, от хоч би й ти, що здавна і цареві служать вірне, і рідний край уміють шанувати.
Степан. Нас не пошлють…
Гість. Чому?
Степан. Бо нам не вірять.
Гість. Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці!
Степан. То тут, на очах, а з очей спустити нас надовго не зважаться. Так, часом, не надовго послами посилають, і не самих, а вкупі з москалями… Щоб воєводами настановити, того не буде й зроду!
…
Оксана. Скрізь горе, скрізь, куди не обернися… Татари там, татари й тут…
Степан. Оксано! Що мариться тобі? Татари тут?
Оксана. А що ж? Хіба ж я тут не як татарка сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь палі, канчуки… Холопів продають… Чим не татари?
Степан. Тут віра християнська.
Оксана. Тілько ж віра! Та й то… прийду до церкви – прости, Боже! – я тут и служби щось не пізнаю: заводять якось, хто зна й по якому…
…
Степан. Щось голова болить.
Оксана. Ти пізно встав.
Степан. Та світом же прийшов з тії бесіди.
Оксана. Було там весело?
Степан. Ей, де там в ката! По щирості бояться слово молвить… П’ють, п’ють, поки не поп’ються, потім звада…
…
Степан. От на весіллі трохи погуляєш, розважишся.
Оксана. Ет, знаю ту розвагу! Частуй та кланяйся: «Не обезсудьте»…
А гостійки поза плечима судять: «Черкашенка, чужачка»…
…
Степан. Не журись, Оксано, ось хутко знов побачим, як там світить
і сонечко, і місяць на Вкраїні.
Оксана. Се ж як? Хіба помру? Тоді напевне душа полине…
Степан. Бог з тобою, люба! Чи ж би про таке тобі казав?
Надумав я поїхати з тобою в гостину до твоїх.
Оксана. Велике діло, що ти надумав! Цар думки заверне.
Степан. Цар пустить. Вже ж тепер на Вкраїні утихомирилось.
Оксана. Як ти кажеш? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги,
се мир по-твоєму – ота руїна? Отак і я утихомирюсь хутко в труні.
Степан. Ти одживешся на Вкраїні, Москва ж не може заступити сонця,
зв’ялити гаю рідного, зсушити річок веселих.
Оксана. Годі, не кажи, нікуди я тепера не поїду.
Степан. Чому ж?
Оксана. Не хочу.
Степан. Що се ти,Оксано? Мені аж дивно! Що се ти говориш?
Оксана. А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з’явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там на Вкраїні, тепер, як «втихомирилось», ти їдеш
того ясного сонця заживати, що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись чи там широко розлилися ріки від сліз та крові?..
…
Степан. Та й що картатися словами? Нас доля так уже скарала тяжко,
що певне й Бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми і з серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги ту змору подолати…
Оксана. Так, се правда. Але ніхто сього не зрозуміє,
поки ми живі. Отже, треба вмерти.
Ти, певне, довше проживеш, ніж я, до рук тобі свій заповіт віддам я,
а ти його передаси родині і братчикам, хто ще живий лишився.
Степан. Ой, краще б я тобі таке казав!
Оксана. Ні, любий, ти на світі потрібніший, тобі ще є про що й про кого дбати.
Борцем на вдався ти, а після бою подоланим подати пільгу зможеш,
як ти не раз давав… На бойовиську не всі ж померли, ранених багато…
Поможеш їм одужати, то, може, колись там…знов зібравшися до бою,
вони тебе згадають добрим словом… А як і ні – не жалуй, що поміг.
Степан. Ходім, я заведу тебе до хати. Бач, сонце вже навзаході.
Оксана. Ходім. Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…
Ти бачиш Україну – привітай!