Російський етнограф та історик Петро Безсонов писав 1871 року про українські культурні впливи в Росії XVIIст.: «Кожен знає, якібуливони [малоросійські та білоруські впливи]обильні, сильні й дійові для Великоросії, а особливо для Москви. Пришельці зайняли тут найвизначніші і найвпливовіші місця від ієрархів до консисторських правлінь, ними заснованих, від духовників царської родини до монастирських настоятелів, ректорів, префектів та вчителів ними запроектованих шкіл, до кабінетних учених і друкарських експертів, адміністраторів, дяків і секретарів. Майже все піддалося їх реформі, їх непереможному впливові: богословська наука, виправлення священних і богослужебних текстів, друкарство, справи розколу, церковна адміністрація, храмовий, хоровий і домашній спів, ноти, зовнішній вигляд архієрейських домів, стиль їх життя, екіпажі, одяг служби, вигляд і стан шкіл, метоли й предмети, навчання, уклад бібліотек, правопис, вимова усна й читана (церковне м’яке г замість твердого ґ), громадські забави й видовища і т.д. і т.д. (П.А.Безсонов. Бълорускія пъсни, с подробными объясненіями… – Москва, 1871. – С.6 )
Першим в галереї талановитих старших за віком, розумніших братів, які навчали нерозумних москалів усьому, що знали самі, був
СИМЕОН ПОЛОЦЬКИЙ (1629-1680).
Під цим іменем увійшов до історії «славетний діяч культури і письменник» Самуїл Петровський-Ситніанович, який походив з Полоцька, здобув освіту у Києво-Могилянській академії і був першим, хто приніс київську ученість до Москви. Після закінчення академії вчителював в рідному місті. Петро Iзахопив Полоцьк. Під час відвідин школи йому влаштували врочистий прийом з віршами молодого вчителя. Цар запросив Симеона до Москви, куди той прибув через кілька років. Білорус Симеон Полоцький провів в Москві 16 років. Ставши вихователем царських дітей, чернець Полоцький посів таку впливову позицію, що міг дістати будь-яких з високих посад у царській ієрархії. Але він свідомо ухилявся. Вся його діяльність була націлена на освіту і літературу. Саме в цій царині Симеон започаткував «нову епоху в Московському царстві» (К.Харлампович). Для своїх учнів – царських дітей – і взагалі для школярів він уклав ряд підручників і написав низку творів, один з яких був своєрідна загальна книга знання. Бувши впливовою особою, Симеон домігся того, щоб до церкви впровадили проповідь. Сам написав понад двісті проповідей. За словами М.Костомарова (1873): «З іменем Симеона Полоцького пов’язується зародок Московської духовної академії, що була першим навчальним закладом у Північній Русі». За дорученням Петра IПолоцькийуклав план школи за зразками Київської академії. На той час в освіті змагалися «консервативний-грецький» і «прогресивний-латинський» напрямки. Перший напрямок передбачав вузько-церковну освіту під безпосереднім контролем церковної ієрархії і відкидав усі галузі знання, не пов’язані з теологією. Своїм авторитетом Симеон Полоцький підтримав другий напрямок – освіту європейського типу. Той же Костомаровзауважив: «Що стосується особи Симеона Полоцького та його творчості, стосується водночас долі і значення західно-руських, головно київських, учених в Москві: в Московській Русі вони викликали струс». Енциклопедія Блокгауза-Єфронапідсумовує: «З’явившись у Москві носієм ідей Київської колегії Петра Могили, він був активним запереченням тієї відсталості, в якій задубіло московське церковне житті. Він словом і ділом боровся за поширення освіти; він збагачував московську книжність зачепленими в Києві із західних джерел скарбами знання. Діяльність Полоцького зустрічали глуху ворожнечу з боку представників церковної влади та її поплічників. Але його високе становище робило його недосяжним».
За Полоцьким з’являються інші…
СТЕПАН ЯВОРСЬКИЙ (1658-1722) –
«виразник реакційного світогляду феодальної аристократії, ворог наукового і суспільного прогресу» (Українська радянська енциклопедія). Це про одного з найбільших просвітителів російських українського походження, ректора Києво-Могилянської академії, «протектора» московської Духовної Академії, місцеблюстителя патріаршого престолу в Москві. М.Костомаровписав, що перенесення київської вченості до Москви було дуже важливою подією в історії російської освіти XVIIст. Ця подія почалася майже непомітно, але з настанням XVIIIст. в Москві остаточно запанували кияни. Українець («малорос») Степан Яворський, призначений місцеблюстителем патріаршого престолу по смерті Андріяна, переконав царя, що київські вчені можуть бути корисніші для російської освіти, ніж будь-хто інший. І цар побачив у малоросійських духовних особах чудовий засіб для своєї мети: пересадити до Росії західну освіту. З того часу малороси зайняли місце викладачів у Московській Академії, а навчання провадилось за київськими зразками.
Степан (родом з Яворова на Львівщині) навчався у Києво-Могилянській академії – в центрі тодішньої «южнорусской образованности» (Русский биографический словарь). Особливі здібності та риси характеру Яворського звернули на нього увагу ректора, пізніше київського митрополита Варлама Ясинського. Яворського вислали продовжувати освіту за кордоном. Після повернення він стає професором, пізніше ректором. За десять років на цій посаді Яворський виховав багато майбутніх професорів, просвітителів, проповідників, адміністраторів.
Під час перебування у Москві у складі групи київських теологів Яворський виголосив траурну промову над могилою боярина Шеїна. Його виступ так сподобався Петру, що він уже не відпустив Степана до Києва, велів патріархові зробити його рязанським митрополитом, щоб мати його поблизу від Москви. Яворський активно протестував і навіть не з’явився на посвячення в митрополити, але марно. В подальшому Яворський багато разів безрезультатно просив Петра про повернення в Україну.
Того самого 1700 року помер московський патріарх. Петро постановив не визначувати нового патріарха і зробив Степана Яворського всупереч його волі місцеблюстителем (екзархом) патріаршого престолу. Рішення царя було сприйнято вороже представниками старої московської партії (бояри) і єрусалимським патріархом. Але Яворський досить швидко здобув собі шану в російському суспільстві Москви і Петербурга, як надзвичайно обдарований учений і проповідник. Він реформував доручену йому московську Духовну Академію на київський лад, запровадив західноєвропейську програму навчання і передав під керівництво київському вченому Феофілакту Лопатинському, який після того 16 років був її ректором.
Обіймаючи найвищу посаду в церковні ієрархії, Яворський мимохіть вступав у конфлікт з діями Петра щодо підриву авторитету церковної ієрархії (пародії на церковні обряди), Під кінець свої кар’єри він не приховував свого незадоволення. І тоді Петро вирішив замінити Яворського на Ф.Прокоповича, колишнього учня Степан, а потім його завзятого супротивника. Російський дослідник Іван Морєввказує (1914): «Митрополит Стефан Яворський із честю займав свою високу посаду місцеблюстителя патріаршого престолу й обороняв права церкви. Він належить до тієї групи малоросійських учених, які багато зробили для російської освіти взагалі». Ю.Шерехзаперечує твердження про реакційність Яворського, оскільки той боровся за те, щоб зберегти в умовах всепоглинаючої держави церковну організацію з певною дозою автономії. Опозиція Яворського проти царя має тим більше значення, що це була в тодішній Росії єдина ідеологічно суцільна опозиція, котра не мала реставраторських (реакційних) тенденцій.
Першим в галереї талановитих старших за віком, розумніших братів, які навчали нерозумних москалів усьому, що знали самі, був
СИМЕОН ПОЛОЦЬКИЙ (1629-1680).
Під цим іменем увійшов до історії «славетний діяч культури і письменник» Самуїл Петровський-Ситніанович, який походив з Полоцька, здобув освіту у Києво-Могилянській академії і був першим, хто приніс київську ученість до Москви. Після закінчення академії вчителював в рідному місті. Петро Iзахопив Полоцьк. Під час відвідин школи йому влаштували врочистий прийом з віршами молодого вчителя. Цар запросив Симеона до Москви, куди той прибув через кілька років. Білорус Симеон Полоцький провів в Москві 16 років. Ставши вихователем царських дітей, чернець Полоцький посів таку впливову позицію, що міг дістати будь-яких з високих посад у царській ієрархії. Але він свідомо ухилявся. Вся його діяльність була націлена на освіту і літературу. Саме в цій царині Симеон започаткував «нову епоху в Московському царстві» (К.Харлампович). Для своїх учнів – царських дітей – і взагалі для школярів він уклав ряд підручників і написав низку творів, один з яких був своєрідна загальна книга знання. Бувши впливовою особою, Симеон домігся того, щоб до церкви впровадили проповідь. Сам написав понад двісті проповідей. За словами М.Костомарова (1873): «З іменем Симеона Полоцького пов’язується зародок Московської духовної академії, що була першим навчальним закладом у Північній Русі». За дорученням Петра IПолоцькийуклав план школи за зразками Київської академії. На той час в освіті змагалися «консервативний-грецький» і «прогресивний-латинський» напрямки. Перший напрямок передбачав вузько-церковну освіту під безпосереднім контролем церковної ієрархії і відкидав усі галузі знання, не пов’язані з теологією. Своїм авторитетом Симеон Полоцький підтримав другий напрямок – освіту європейського типу. Той же Костомаровзауважив: «Що стосується особи Симеона Полоцького та його творчості, стосується водночас долі і значення західно-руських, головно київських, учених в Москві: в Московській Русі вони викликали струс». Енциклопедія Блокгауза-Єфронапідсумовує: «З’явившись у Москві носієм ідей Київської колегії Петра Могили, він був активним запереченням тієї відсталості, в якій задубіло московське церковне житті. Він словом і ділом боровся за поширення освіти; він збагачував московську книжність зачепленими в Києві із західних джерел скарбами знання. Діяльність Полоцького зустрічали глуху ворожнечу з боку представників церковної влади та її поплічників. Але його високе становище робило його недосяжним».
За Полоцьким з’являються інші…
СТЕПАН ЯВОРСЬКИЙ (1658-1722) –
«виразник реакційного світогляду феодальної аристократії, ворог наукового і суспільного прогресу» (Українська радянська енциклопедія). Це про одного з найбільших просвітителів російських українського походження, ректора Києво-Могилянської академії, «протектора» московської Духовної Академії, місцеблюстителя патріаршого престолу в Москві. М.Костомаровписав, що перенесення київської вченості до Москви було дуже важливою подією в історії російської освіти XVIIст. Ця подія почалася майже непомітно, але з настанням XVIIIст. в Москві остаточно запанували кияни. Українець («малорос») Степан Яворський, призначений місцеблюстителем патріаршого престолу по смерті Андріяна, переконав царя, що київські вчені можуть бути корисніші для російської освіти, ніж будь-хто інший. І цар побачив у малоросійських духовних особах чудовий засіб для своєї мети: пересадити до Росії західну освіту. З того часу малороси зайняли місце викладачів у Московській Академії, а навчання провадилось за київськими зразками.
Степан (родом з Яворова на Львівщині) навчався у Києво-Могилянській академії – в центрі тодішньої «южнорусской образованности» (Русский биографический словарь). Особливі здібності та риси характеру Яворського звернули на нього увагу ректора, пізніше київського митрополита Варлама Ясинського. Яворського вислали продовжувати освіту за кордоном. Після повернення він стає професором, пізніше ректором. За десять років на цій посаді Яворський виховав багато майбутніх професорів, просвітителів, проповідників, адміністраторів.
Під час перебування у Москві у складі групи київських теологів Яворський виголосив траурну промову над могилою боярина Шеїна. Його виступ так сподобався Петру, що він уже не відпустив Степана до Києва, велів патріархові зробити його рязанським митрополитом, щоб мати його поблизу від Москви. Яворський активно протестував і навіть не з’явився на посвячення в митрополити, але марно. В подальшому Яворський багато разів безрезультатно просив Петра про повернення в Україну.
Того самого 1700 року помер московський патріарх. Петро постановив не визначувати нового патріарха і зробив Степана Яворського всупереч його волі місцеблюстителем (екзархом) патріаршого престолу. Рішення царя було сприйнято вороже представниками старої московської партії (бояри) і єрусалимським патріархом. Але Яворський досить швидко здобув собі шану в російському суспільстві Москви і Петербурга, як надзвичайно обдарований учений і проповідник. Він реформував доручену йому московську Духовну Академію на київський лад, запровадив західноєвропейську програму навчання і передав під керівництво київському вченому Феофілакту Лопатинському, який після того 16 років був її ректором.
Обіймаючи найвищу посаду в церковні ієрархії, Яворський мимохіть вступав у конфлікт з діями Петра щодо підриву авторитету церковної ієрархії (пародії на церковні обряди), Під кінець свої кар’єри він не приховував свого незадоволення. І тоді Петро вирішив замінити Яворського на Ф.Прокоповича, колишнього учня Степан, а потім його завзятого супротивника. Російський дослідник Іван Морєввказує (1914): «Митрополит Стефан Яворський із честю займав свою високу посаду місцеблюстителя патріаршого престолу й обороняв права церкви. Він належить до тієї групи малоросійських учених, які багато зробили для російської освіти взагалі». Ю.Шерехзаперечує твердження про реакційність Яворського, оскільки той боровся за те, щоб зберегти в умовах всепоглинаючої держави церковну організацію з певною дозою автономії. Опозиція Яворського проти царя має тим більше значення, що це була в тодішній Росії єдина ідеологічно суцільна опозиція, котра не мала реставраторських (реакційних) тенденцій.